Історія пива
Ще 6000 р. до н. е. перші пивомани Шумерії і Вавилону насолоджувались ячмінним напоєм. Підтвердженням цьому є глиняні таблички, знайдені американськими археологами у 1935 році, на яких зображено дві людини в процесі роботи біля пивоварного казана, висічені на камені рецепти приготування напою, знайдені на території Межиріччя Євфрату і Тигру.
Шумери, вавілонці і ассірійці знали понад 70 сортів пива, що мали різні назви залежно від смаку, кольору й інших властивостей. Найбільш поширеним у Месопотамії було темне пиво, густе, з осадом, з невеликим вмістом алкоголю і кислуватим смаком. Гіркоти пиву надавали різноманітні суміші трав.
Археологічні розкопки єгипетських поховань 2400 р. до н. е. та живописні настінні зображення 2600 – 2190 рр. до н. е. дали змогу встановити і тогочасний процес приготування пива, який мало чим відрізняється від сучасного: ячмінь, який міг бути також і частково пророслим, подрібнювався і змішувався з водою, після чого заливався у ємності. Переброджений напій проціджували і приправляли.
Британські археологи під час розкопок у давній столиці Єгипту Тель-ель-Амарне знайшли залишки броварні кінця XV – початку XІV ст. до н. е., яку відносять до володінь храму Сонця цариці Нефертіті. Історики вважають, що центром пивоваріння древнього Єгипту було м. Пелузій в дельті Нілу, де виробляли його найкращі сорти.
Збереглися свідчення того, що пиво варили і в давній Індії, де його називали „джовара“. Основним злаком для отримання напою було сорго.
Древні китайці робили пиво з рису, а індіанці Америки – з кукурудзи, отримуючи з обсмажених зерен напій чорного кольору.
До древніх пивоманів відносять і аравійські народи: фрігійців, жителів Малої Азії в ІІ тис. до н. е. і фракійців, які населяли Балкани і низини Дунаю. Пили вони пиво з ячменю і пшона, додаючи до напою суміші трав для отримання неповторного багатства смаку.
Основна технологія варіння пива прийшла у Європу із Близького Сходу. Римські історики Пліній
(у І ст. до н. е.) і Тацит (у І ст. н. е.) стверджували, що саксонці, кельти, північні і германські племена пили пиво, походження якого приписували саме шумерам.
До І ст. до н. е. у Європі винайшли щонайменше 195 сортів ячмінного напою.
Європа.
Пиво у Європі було відоме задовго до арійського розселення, зокрема, на Іберійському півострові. Про жителів Лузитанії (сучасна Португалія) Страбон писав: «Вони п'ють ячмінне пиво; вина у них не вистачає; приготовлене вино швидко випивають, улаштовуючи частування разом із родичами...» Згадує він про пиво й у розділі про таємничу країну Фуле десь на північ за межами Ойкумени: «Люди, що живуть там, харчуються просом й іншими злаками, плодами і коренями, а де є хліб і мед, там із них готується напій». Пиво було традиційним напоєм кельтів, що мешкали тоді на значній території Галії. Посідоній у I ст. до н.е. згадує про виготовлення ними пива з пшениці і меду. Він лишив такий опис пивної: «З однієї бочки старанно наливають кухоль за кухлем, що потім розносяться прислугою праворуч і ліворуч». У Галії в I ст. н.е. пиво було народним напоєм і називалося «согma». Це кельтське пиво зберігалося у Північній Франції, Бельгії й Англії аж до недавнього часу. Національним напоєм пиво було й у древніх германців. Римський історик Тацит у 98 р. н.е. у творі «Про походження германців» писав: «Їхній напій — ячмінний або пшеничний відвар, перетворений за допомогою шумування в якусь подобу провина.» У римських частинах, набраних із германців, пиво було щоденним напоєм. Про фламандців XIX в, що складають основну частину населення Бельгії, говориться: «Фламандець не може жити без пивної: закінчивши справу або серйозну нараду, він неодмінно відправляється з товаришами в пивну, де у компанії курить трубку, п'є пиво і весело базікає». У 60-х рр. XIX ст. у Брюсселі було 943 estaminet (пивних), по одній на кожні 200 жителів. Вже в XIV ст. створені цехи броварників обрали своїм покровителем Гамбрінуса. Походження цього імені не зовсім зрозуміло, але безсумнівно, що у формуванні цього образу значну роль зіграв герцог Брабанта Іоанн I (1261-1294 р.), в іншій вимові Жан або Янус Примус, тобто, Перший, убитий пізніше в лицарському бою. Він прийняв почесне головування в гільдії брюссельських броварників, а в залі засідань гільдії був вміщений його портрет із кухлем пінного пива в руці. Наприкінці XIV ст. найвизначніша броварня у Німеччині знаходилася в м.Циттау, проте більш за все славилося пиво з невеличкого нижньосаксонського містечка Айнбека, відкіля пиво відправлялося у Ганзейські міста й у столицю Баварії — Мюнхен. Серед аматорів айнбекського пива був знаменитий діяч Реформації Мартін Лютер. Під час сейму у Вормсе в 1521 р. герцог Брауншвейгський послав йому кухоль айнбекського пива, на що Лютер відповів віршами: «Напою краще немає, о диво, ніж ковшик айнбекського пива!». У ХV-ХVI ст. у багатьох містах Європи виникають цехи броварників, дохідної і шановної професії. У Талліні, що входив у Ганзу, у 1456 р. був заснований цех рознощиків пива, а в 1498 р. затверджений статут цеху броварників. У Львові аналогічний цех існував вже в 1425 р. У епоху цехового пивоварства робляться спроби регламентувати виробництво якісного пива (і під цим приводом захистити себе від конкурентів). Спеціальним актом 1290 р. у Нюрнберзі було продиктовано вживати тільки ячмінь, а пшениця, жито й овес були заборонені. Пиво взагалі широко використовувалося в монастирях як щоденний напій, тому що не суперечило вимогам посту. Світлий ель варили в монастирі Святого Бенедикта у Сент-Модвині (Англія), закладеному в 1002 р., а після переїзду в Бертон місцева артезіанська вода з гіпсом сприяла славі пива Бертонського абатства аж до переходу на початку XVII ст. цієї броварні в руки особистого секретаря Генріха VII. Протягом Реформації і секуляризації майна католицьких монастирів вони позбавилися більшої частин своїх броварень. Найстарша з тих, що зберіглися, знаходиться при монастирі бенедиктинців Бай Тенбург у Баварії, хоча вона й оснащена зараз сучасним устаткуванням.